Farfisa
 Логотип 1975 року. | |
| Тип | бізнес  |
|---|---|
| Галузь | Електроніка |
| Доля | Музичний підрозділ придбано компанією Bontempi |
| Засновано | 1946 |
| Засновник(и) | Об'єднання компаній «Settimo Soprani», «Scandalli» та «Frontalini» |
| Закриття (ліквідація) | 1998 |
| Штаб-квартира |  Італія, Озімо |
| Продукція |
|
| Холдингова компанія | Lear Siegler з 1965 по 1984 рік. Bontempi SpA з жовтня 1984 року до закриття. |
| acifarfisa | |
 Farfisa у Вікісховищі | |
Farfisa (італ. Fabbriche Riunite di Fisarmoniche, «Об'єднані італійські фабрики акордеонів») — італійський виробник електроніки, розташований у місті Озімо (Італія), заснований у 1946 році. У 1960-х та 1970-х роках компанія випускала серію компактних електронних органів, а пізніше — низку інших клавішних інструментів. На інструментах Farfisa грали чимало популярних музикантів, зокрема Pink Floyd, Елтон Джон, Blondie тощо.
.jpg)
Передумовою виникнення «Farfisa» була популярність акордеона в Італії на початку XX століття. Сільвіо Скандаллі почав виготовляти ці інструменти вручну, щодня їздячи до Кастельфідардо (провінція Анкона). Він сподівався працювати на Паоло Сопрані, який заснував першу в країні фабрику акордеонів. Згодом він створив компанію «Scandalli Brothers», яка зросла до 400—700 працівників на своїх фабриках[1].
Компанію «Farfisa» було засновано у 1946 році внаслідок злиття підприємств «Settimo Soprani», «Scandalli»[it] та «Frontalini», які зазнали збитків під час Другої світової війни. Повна офіційна назва компанії — «Fabbriche Riunite Fisarmoniche Italiane S.p.A». Вона продовжила виробництво в Кастельфідардо і швидко стала найбільшим у світі постачальником акордеонів, виготовляючи до 180 інструментів на день завдяки праці понад 1600 робітників. Нині на місці першої фабрики розташований Міжнародний музей акордеона[1][2].
У 1950-х роках, після того як продажі акордеонів почали падати, «Farfisa» диверсифікувала свій асортимент, розпочавши випуск інших музичних інструментів, а також радіоприймачів і телевізорів. У 1958 році випустили «Microrgan» — портативний язичковий орган, у якому для продування повітря через язички використовувався електричний вентилятор. Через два роки компанія спільно з «Lowrey»[en] розробила акордеон «Cordovox», який поєднував язички акордеона з електронно згенерованими звуками[3].
Після появи комбо-органів, таких як Vox Continental[en], у 1962 році «Farfisa» вирішила швидко створити власний конкуруючий інструмент, використавши технічний досвід, здобутий під час співпраці з «Lowrey». Першу модель, «Combo Compact», представили в 1964 році. Виробництво перенесли на фабрику в Аспіо-Терме[4]. Відносно дешева робоча сила в Італії порівняно з Великою Британією та США дозволила «Farfisa» виготовляти більшу кількість органів за нижчою ціною, завдяки чому їх масово купували аматорські та напівпрофесійні гурти[5]. Наприклад, роздрібна ціна «Farfisa Mini Compact» у 1966 році становила 495 доларів США, порівняно з 995 доларами за «Vox Continental» роком раніше[6]. Дистрибуцією в США займалася компанія Chicago Musical Instruments[en] (яка також володіла Gibson), тому там ці інструменти спочатку продавалися під назвою органів CMI[7]. Цей дизайн згодом скопіювали для інших комбо-органів, таких як Gibson G-101[en][7]. Органи також мали відкидну передню панель, на якій демонструвалася назва бренду[4].
У 1968 році на виставці NAMM Show[en] була представлена серія «FAST» (Farfisa All-Silicon Transistorized)[8]. Ці моделі прийшли на зміну ранішим «Compact», що базувалися на германієвих транзисторах, і за дизайном нагадували «Vox Continental», включаючи хромовані стійки[9]. Приблизно тоді ж з'явилася серія «Professional», яка мала більше функцій. У 1970 році вийшли моделі «VIP», що мали педаль підтяжки тону[en][9]. На піку виробництва «Farfisa» керувала трьома фабриками з випуску інструментів у Камерано (регіон Марке, Італія)[10].
До кінця 1960-х років провідні гурти почали відходити від комбо-органів, надаючи перевагу звуку органа Гаммонда із перевантаженим динаміком Леслі[en], який використовували такі колективи, як Yes, Emerson, Lake & Palmer, Deep Purple та Uriah Heep [9][11]. У відповідь Farfisa рекламувала свої найновіші органи як такі, що здатні імітувати Гаммонд і мають повний набір регістрових рукояток[8]. У 1968 році контрольний пакет акцій «Farfisa» придбав американський конгломерат Lear Siegler[en][1]. Виробництво комбо-органів почали згортати наприкінці 1970-х років, коли популярнішими стали синтезатори; останній екземпляр випущено у 1982 році[9].
Компанія зіткнулася з жорсткою конкуренцією з боку японських виробників і важко пережила вихід сім'ї Скандаллі зі складу керівництва[1]. Проте Farfisa дожила до XXI століття: нині під брендом ACI Farfisa випускаються переважно домофонні системи, обладнання для відеоспостереження, систем контролю доступу та розумного дому[12][13]. З 1998 року права на клавішні інструменти «Farfisa» належать групі Bontempi[en][14]. У 2025 році бренд був придбаний разом із брендом «Bontempi» компанією «iCom SpA», і виробництво інструментів під брендом Farfisa відновили[15].
_live_at_NBI.jpg)
Серія «Compact» включає чотири моделі: «Combo Compact», «Mini Compact», «Compact Deluxe» та «Compact Duo»[16]. Вони мають 12 плат генераторів тону (по одній на кожну ноту гами) і використовують дільник частоти для генерації решти нот[17]. На відміну від пізніших органів, серія «Compact» не є повністю транзисторною і містить високовольтні лампові схеми для ревербератора[en][18]. У більшості одномануальних моделей регулятори тембру та гучності басової секції розташовані на заглибленій панелі ззаду інструмента[19].Під клавіатурою є колінний важіль для підсилення тембру (tone boost), який вмикається тумблерами на консолі[en][7]. Замість пізнішого і більш звичного потенціометра в цій серії використовується педаль гучності на базі фоторезистора. Інструмент має два виходи джек, другий з яких є опціональним і призначений для виведення басу на окремий підсилювач. Також є вихід для навушників, розрахований під застарілі навушники з опором 2000 Ом [18]. Хоча модель рекламувалася як «транзисторна», пружинний ревербератор працював на електронних лампах[18]. До всіх моделей, крім «Mini-Compact», можна було підключити додаткову 13-клавішну басову педаль[en][19][20]. На відміну від інших комбо-органів (наприклад, «Vox Continental»), органи «Farfisa Compact» мали вбудовані ніжки, які складалися всередину корпусу[3].
«Combo Compact» має п'ятиоктавну клавіатуру, одна октава якої є басовою з інвертованим кольором клавіш, регістри 16' bass та strings, 8' flute, oboe, trumpet та strings, 4' flute, piccolo та strings, чотири налаштування вібрато, три варіанти реверберації та три перемикачі гучності басу. Інструмент оснащений вбудованим пружинним ревербератором[7][21]
's_Farfisa_Combo_Compact_Deluxe_(ca.1964–1968)_-_Play_It_Loud._MET_(2019-05-13_19.02.46_by_Eden,_Janine_and_Jim).jpg)
«Mini Compact» — найменша модель серії Compact, представлена у 1966 році. Вона має лише чотири октави і не мала басової секції у перших версіях[22]. Пізніша версія отримала перемикач для вибору басового або високого звучання на нижній октаві (ці моделі мали сірі клавіші для основних тонів та білі для дієзів/бемолів у басовій октаві). Деякі з цих розширених моделей мали лише три регістри (голоси), тоді як пізніші — шість[23].
Перші моделі «Compact», у тому числі «Mini Compact» і «Mini Deluxe Compact», мали три тумблери тембру — Dolce, Principale та Strings у регістрах 16', 8' та 4'. Пізніші моделі мали 16' Bass, 8' Flute, Oboe, Strings та 4' Flute і Strings. На відміну від пізніших версій із незнімними ніжками, перші моделі мали знімні ніжки, що ховалися в нижню кришку[7][23].
«Compact Duo» з'явився у 1966 році[8]. Він важить 41 кг і підтримує мануали на 49 клавіш[7][22].Верхня чотириоктавна клавіатура має 9 селекторів: 16' Bass, Strings; 8' Flute, Oboe, Trumpet, Strings; 4' Flute, Strings; 2-2/3' (Flute) та Brilliance. Нижня чотириоктавна клавіатура має три селектори: Dolce, Principale та Ottava. Ліворуч на нижній клавіатурі розташовані дві нижні октави, одна з яких має перемикач між басовим та високим звучанням. Інструмент має чотири режими вібрато та три реверберації. Пізніші моделі також отримали функції тремоло, перкусії та повтору окремо для верхнього й нижнього мануалів[24].
На відміну від інших органів серії «Compact», модель «Compact Duo» потребувала окремого блоку живлення/транзисторного передпідсилювача/лампового ревербератора (під назвою Farfisa F/AR), до якого орган підключався багатожильним кабелем[8]. Як альтернативу, його можна було живити від окремого підсилювача Farfisa TR/60[22].
Протягом 1960-х років «Farfisa» оновлювала серію «Compact», додаючи нові функції, але зберігаючи загальні назви моделей[6]. Пізніші моделі, як-от «Combo Compact I» (1968 рік), мали дві нижні октави (одна чорно-біла, одна сіро-біла) у лівій частині клавіатури. Одна з цих октав мала перемикач басового/високого звуку, сустейн басових нот та керовану басову перкусію. Баланс гучності між басом і високими частотами регулювався[25].
«Compact Deluxe» мав аналоги з «Combo Compact I», але також отримав додаткові тембри (наприклад, 2-2/3' з окремим тумблером «Brilliant»). Моделі на кшталт «Combo Deluxe Compact I» також мали ритм-секцію (драм-машину) з тарілками та барабаном[22]. Останні органи серії «Compact» виготовили у 1969 році[9].
Серед колекціонерів серія «Compact» вважається ненадійною. У ній використовуються германієві транзистори, параметри яких з часом змінюються, а пластикові клавіші з роками деградують і тріскаються. Серед інших проблем — корозія контактів, що призводить до відмови перемикачів, та вихід з ладу електролітичних конденсаторів. Конструкція інструмента ускладнює доступ до компонентів для обслуговування та ремонту[26].
Моделі серії «FAST» («Farfisa All Silicon Transistor») були вперше представлені в 1967 році як доповнення до лінійки «Combo»[9][8]. Як випливає з назви, у них використовувалися кремнієві транзистори, що забезпечували стабільніший тон порівняно з германієвими[9]. Органи випускалися в металевому корпусі з вініловим покриттям і пластиковими краями, мали хромовані ніжки, що складалися, висувні ручки для перенесення та знімний пюпітр[8].
«Fast 2» має чотириоктавну клавіатуру (від До до До) із мануальним басом в одну октаву ліворуч. Є чотири регістри (Flute, Clarinet, Reed та Strings) на 8', двошвидкісне вібрато та опціональна педаль гучності. «Fast 3» пропонує більше тембрів, включаючи 16' Bass і Clarinet, 8' Oboe і Trumpet, а також 8' і 4' Flute. «Fast 4» отримав більшу п'ятиоктавну клавіатуру, додатковий режим легкого/сильного вібрато, два мікст-регістри та п'ять регуляторів перкусії. У «Fast 5» додано три регістри сустейну[27].
Серія «Professional» була найскладнішою лінійкою «Farfisa». Її анонсували в серпні 1968 року для конкуренції з органами «Hammond». Тогочасна реклама наголошувала, що ці інструменти не схожі на інші комбо-органи і підходять для виконання соулу та ритм-енд-блюзу[8]. Інструменти мали сустейн, вісім варіантів регістрів, різноманітні налаштування перкусії та вібрато[9].
«Professional» (моделі PP/222 та PP/221) має один мануал із сірими клавішами. Вібрато використовує схему фейзера, розміщену після основних осциляторів, оскільки це був єдиний спосіб реалізувати окремі регулятори для кожного голосу[28].
Органи серії «VIP» були анонсовані у 1970 році; вони мали педаль «Synthe-Slalom» для підтяжки тону[9].
«Transicord» — це транзисторний електроакордеон[en], який фактично являє собою схему органів серії «Compact» у корпусі акордеона. У ньому немає язичків, інструмент є повністю електронним. Його розробили для використання з підсилювачами «Farfisa»; він мав багатоконтактний кабель, який з'єднував органи управління акордеона з підсилювачем або блоком живлення/ревербератора F/AR[9].
«Farfisa Matador» був представлений у 1972 році. На відміну від попередників, він використовував регістрові рукоятки для плавної зміни тембру, як у «Hammond». Нижчі 17 клавіш відводилися під басову секцію. «Matador-M» був компактнішою версією із тумблерами[29].
У 1975 році «Farfisa» випустила синтезатор «Stereo Syntorchestra», який поєднував поліфонічний струнний ансамбль та монофонічний аналоговий синтезатор[30]. Він мав триоктавну клавіатуру та окремі виходи для моно- і поліфонічної секцій[31].
Наступним інструментом став «Soundmaker» з покращеним струнним блоком та гнучкішими монофонічними звуками. Він продавався здебільшого в континентальній Європі[32]. Наприкінці 1970-х з'явився «Polychrome» — найбільший і найфункціональніший інструмент «Farfisa», що поєднував секції вокалу, духових, струнних і перкусії, а також вбудований хорус, фейзер, модуляцію та післядотик[en][33].
Одними з останніх комбо-органів «Farfisa» були «Bravo» та «Commander», випущені у 1980 році. «Commander» оновив дизайн «VIP 205», тоді як простий і легкий «Bravo» намагався конкурувати з новими портативними клавішними та синтезаторами[29].
_-_Expo_Pink_Floyd.jpg)
Одним із перших рок-органістів, який привернув увагу до «Farfisa», був Домінго Самудіо («Sam the Sham»), який грав на «Combo Compact» зі своїм гуртом «The Pharaohs[en]» у хіті «Wooly Bully» (1965). У 1967 році «Farfisa» була головним інструментом у хіті «Incense and Peppermints» гурту Strawberry Alarm Clock[en]. У той же період на інструментах «Farfisa» грали Blues Magoos[en], The Blues Project[en] та Country Joe and the Fish[en][34]. Деякі джерела стверджують, що Рей Манзарек із The Doors змінив «Vox Continental» на «Farfisa», проте насправді він використовував «Gibson G-101»[7]. Спунер Олдем[en], штатний органіст студії Muscle Shoals Sound Studio[en], грав на Farfisa у багатьох соул-записах 1960-х років, зокрема в «When a Man Loves a Woman» Персі Следжа [34].
Використання «Farfisa» Річардом Райтом стало невід'ємною частиною раннього звучання Pink Floyd. Інструмент був його основним клавішним на альбомах від The Piper at the Gates of Dawn (1967) до Ummagumma (1969), а також під час концертів (наприклад, у виконанні «Careful with That Axe, Eugene»)[34][35]. Райт починав із «Combo Compact», пізніше перейшовши на «Compact Duo»[34]. До 1970 року він почав використовувати на сцені також орган Гаммонда, чергуючи їх залежно від пісні[36]. Востаннє «Farfisa» звучала на альбомі The Dark Side of the Moon (1973) [34], проте Райт знову включив її до свого сетапу в сольному турі 2006 року Девіда Ґілмора для виконання композиції «Echoes»[37].
Г'ю Бентон[en] із Van der Graaf Generator спочатку грав на «Farfisa Compact Duo», але після викрадення обладнання гурту перейшов на «Professional». Завдяки досвіду інженера BBC він модифікував свій інструмент, додавши педалі ефектів – дисторшн та фейзер. Пізніше він додав орган Гаммонда, а модель «Professional» була списана після розпаду гурту у 1972 році{[r|Van der Graaf}}.
Рон «Пігпен» Маккернан[en] із Grateful Dead використовував «Farfisa Compact» як свій перший клавішний інструмент у гурті, перш ніж перейти на «Vox», а згодом на «Hammond»[34].
Слай Стоун із Sly and the Family Stone грав на «Farfisa Professional», зокрема під час виступу на фестивалі Вудсток у 1969 році[9].
Композитор Філіп Ґласс почав використовувати органи «Farfisa» у своєму ансамблі наприкінці 1960-х років. Гра на «Mini-Compact» у виконанні Ґласса та Майкла Рісмана[en] звучить на ранніх записах композитора[38], зокрема в опері Einstein on the Beach[en]. Станом на 2018 рік оригінальний інструмент все ще залишався у власності Ґласса[39].
Композитор Стів Райч задіяв чотири органи «Farfisa» у своєму творі Four Organs[en][40].
.jpg)
Елтон Джон використовував «Farfisa» у кількох ранніх записах, зокрема у хіті 1972 року «Crocodile Rock[en]»[34]. Він описував «Farfisa» як «найгірший можливий звук органа» і грав на ньому, щоб досягти звучання у стилі Johnny and the Hurricanes[en][41].
Джон Пол Джонс із Led Zeppelin грав на «Farfisa» в пісні «Dancing Days[en]» з альбому Houses of the Holy[9]. В альбомі Майкла Олдфілда Tubular Bells (1973) орган «Farfisa» використано як один із основних інструментів[42]. Ірмін Шмідт[en] із гурту Can регулярно грав на «Professional» та «Professional Piano»[43]. Клаус Шульце використовував «Syntorchestra» на кількох альбомах, у тому числі Moondawn[en]. Мануель Ґеттшінґ[en] грав на цьому інструменті в альбомі New Age of Earth[en][32].
Після появи синтезаторів комбо-органи «Farfisa» втратили популярність, але наприкінці 1970-х років їх відродили панк-рок та панк- та нью-вейв-гурти (особливо ті, що орієнтувалися на гаражний рок та психоделію 1960-х)[34][11]. Джиммі Дестрі[en] з гурту Blondie використовував «Farfisa» як основний інструмент і застосовував сценічні трюки, наприклад, грав на ньому молотком[44].
Серед інших гуртів цього періоду інструменти Farfisa використовували The B-52's та Talking Heads[34]. Багато пісень індастріал-гурту Cabaret Voltaire[en] містять звучання органів та драм-машин «Farfisa»[45].
Основною клавіатурою Клінта Буна[en] з Inspiral Carpets[en] був «Farfisa Compact Duo»[46].
Пост-рок гурт Stereolab активно використовував різні органи Farfisa протягом усієї кар'єри, починаючи з моделі «Bravo», дешево купленої у комісійному магазині[47].
Гурт Green Day використав орган «Farfisa» у треку «Misery» з альбому Warning, де на ньому зіграв басист Майк Дернт[34][48].
Точно відтворити тембр «Farfisa» за допомогою синтезу довго залишалося складним завданням. У 2016 році компанія Arturia[en] випустила плагін «Farfisa V», яким можна керувати через MIDI-клавіатуру або контролер. Він емулює «Combo Compact» та «Compact Duo», а також містить імітацію різноманітних педалей ефектів і підсилювачів[49]. Також емуляція «Farfisa» вбудована у клавішні інструменти Nord Stage[50].
Джерела
- 1 2 3 4 The industrious Fisarmonica. Архів оригіналу за 27 липня 2023. Процитовано 15 вересня 2026.
{{cite web}}: Обслуговування CS1: bot: Сторінки з посиланнями на джерела, де статус оригінального URL невідомий (посилання) - ↑ Lenhoff та Robertson, 2019, pp. 178—179.
- 1 2 Lenhoff та Robertson, 2019, p. 179.
- 1 2 Lenhoff та Robertson, 2019, p. 180.
- ↑ Lenhoff та Robertson, 2019, p. 177.
- 1 2 Lenhoff та Robertson, 2019, p. 189.
- 1 2 3 4 5 6 7 Vail та Carson, 2000, p. 254.
- 1 2 3 4 5 6 7 Vail та Carson, 2000, p. 255.
- 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 Lenhoff та Robertson, 2019, p. 192.
- ↑ Entry: Farfisa. Архів оригіналу за 21 серпня 2012. Процитовано 15 вересня 2026.
- 1 2 Vail та Carson, 2000, p. 251.
- ↑ ACI FARFISA website.
- ↑ FARFISA: videocitofonia, telefonia, controllo accessi, sicurezza (італ.).
- ↑ Vail та Carson, 2000, p. 256.
- ↑ FARFISA (італ.).
- ↑ Vail та Carson, 2000, pp. 254—255.
- ↑ Lenhoff та Robertson, 2019, p. 184.
- 1 2 3 Lenhoff та Robertson, 2019, p. 181.
- 1 2 Farfisa: Spinets.
- ↑ Lenhoff та Robertson, 2019, p. 181,184.
- ↑ Lenhoff та Robertson, 2019, pp. 182—183.
- 1 2 3 4 Lenhoff та Robertson, 2019, p. 188.
- 1 2 Combo Organ Heaven : Farfisa Compact – Mini Compact.
- ↑ Farfisa Compact Duo.
- ↑ Farfisa Compact.
- ↑ Lenhoff та Robertson, 2019, p. 186.
- ↑ Farfisa: FAST.
- ↑ Farfisa Professional.
- 1 2 Farfisa – Others.
- ↑ Jenkins, 2009, pp. 99—100.
- ↑ Farfisa Syntorchestra String Synthesizer.
- 1 2 Jenkins, 2009, p. 100.
- ↑ Farfisa Polychrome.
- 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 Lenhoff та Robertson, 2019, p. 178.
- ↑ Reisch, George (2011). Pink Floyd and Philosophy – Careful with that Axiom, Eugene!. Open Court. с. 109. ISBN 978-0-812-69745-2.
- ↑ Nick Mason (2004). Inside Out – A Personal History of Pink Floyd. Weidenfeld & Nicolson. с. 130. ISBN 0-297-84387-7.
- ↑ Echoes (Remember That Night). Девід Ґілмор. Подія сталася на 12:40.
- ↑ Interview with Michael Riesman.
- ↑ Philip Glass on Twitter: "Original 50 year old Farfisa organ".
- ↑ Four Organs / Phase Patterns.
- ↑ How Elton John conjured up his past with "Crocodile Rock".
- ↑ Jenkins, 2009, p. 245.
- ↑ Jenkins, 2009, p. 99.
- ↑ Blondie is a stylish 40-year-old. Chicago Tribune. 25 червня 2015.
- ↑ Cabaret Voltaire – Biography – Amoeba Music.
- ↑ Red Carpets treatment for musician.
- ↑ Laetitia Sadier & Tim Gane: Stereolab and Beyond. Tape Op. 2013.
- ↑ Green Day – Warning (Нотатки медіа). Adeline Records. 2014. 1-47613.
- ↑ Arturia Farfisa V. Sound on Sound[en]. жовтень 2016. Процитовано 25 березня 2022.
- ↑ Nord Keyboards Vox & Farfisa Library. Audio Fanzine. 29 травня 2011.
- Jim Christopulos, Phil Smart (2005). Van der Graaf Generator, The Book: A History of the Band Van der Graaf Generator 1967 to 1978. Phil and Jim Publishers. с. 27, 36, 81. ISBN 978-0-9551337-0-1.
Література
- Lenhoff, Alan; Robertson, David (2019). Classic Keys: Keyboard Sounds That Launched Rock Music. University of North Texas Press. ISBN 978-1-57441-776-0.
- Jenkins, Mark (2009). Analog Synthesizers : Understanding, Performing, Buying--From the Legacy of Moog to Software Synthesis. Taylor & Francis. ISBN 978-1-136-12278-1.
- Vail, Mark; Carson, Barry (2000). Vintage Synthesizers. Backbeat Books. ISBN 978-0-879-30603-8.
